То є саме така ковбаса, яку давним-давно робили бабусі і прабабусі тих поліських майстрів, від яких наші куми перейняли ремесло. У цій трохи покрученій ковбасці немає нічого, окрім м’яса і натуральних спецій. Інколи трапляється зернятко чорного перцю чи дірка, що може утворитися від процесу осушення. Сухий білий наліт на паличках ковбаски – ознака витриманості і натурального походження. Це пеніцилінова їстівна цвіль, відома своїми антибактеріальними властивостями.
Традиційна пальцьопхана зроблена із свинячої шинки та дрібки сальця, рубана і мішана руками, пальцем пхана – все як має бути. Найкраще смакує з легким алкоголем, як то пиво чи вино. До горілки йде не зле, а то й краще, оскільки насичений смак відбірного м’яса та спецій створює неймовірний букет гастрономічної радості.
До речі, у селі кума Юрка, на Поліссі, пальцьопхана завжди була найстійкішою валютою. За паличку омріяного делікатесу можна було витягти фіру з болота, залити фундамент під хату чи навіть домовитися про наречену.
Рецептура поліського сиров’ялення суттєво відрізняється від французького чи італійського. Жителі цього регіону, як і, зрештою, більшість українців, завше робили ковбасу із залишків свині, яку били під Різдво чи перед Пасхою. В’ялився цей м’ясний виріб на горищі, під самісінькою стріхою. Відповідно процес його дозрівання був тісно пов’язаний із вологим поліським морозом, а точніше – із перепадами температури. У той час, як італійська салямі, наче на курорті, всі місяці визрівання проводила у погребі з ідеально однаковими температурою та вологістю, українська пальцьопхана – загартовувалася в екстремальних умовах. За добу могла пережити до 20 градусів різниці.
