На возі діда Михайла були три дошки: одна вужча і дві ширші. Ту, шо вужча, він клав наперед – то була його лавка, бо і кінь, і віз були його, а відповідно й віжки. Дві ширші дошки – то лавки для баби Насті і ще когось, хто має пишну спідницю чи то від природи, чи то через такий фасон. Малому Миколі (той, шо тепер дід куми Лесі) довіряли квач і мазницю з дьогтем. Квач – то така палиця, на яку намотували старе ганчір’я, аби зручніше було змащувати колеса у возі.
«Салон» тої машини наповнювали сіном діти, але вже вибиті по дупі за то, шо смітили по дворі і бешкетували біля копиці. Торба на зачіпку чекала бабиних пирогів в далеку дорогу. Чисті, як ангельський хор, свині вже були готовими до великого турне. То був один з небагатьох випадків, коли вони мали стати не ковбасою на столі, а товаром на ярмарку. Продавати пацят їхали з села Клювинці аж у Чортків. То немало-небагато – зо 30 км. Нині машиною то 15 хвилин їзди, а тоді – півдня і ніч плелися, аби на досвіток добратися. «Ярмарок того вартував, – каже дід Микола. – Туда їхали з коровами і свиньми, а назад з хустками і гостинцями». Дід Микола довго розповідає про те, як колись готувалися в його селі до ярмарку, але слухати його нема часу, бо пакуємося на Київ. У нас тепер свій ярмарок. @Всі свої. Гастрономія. Традиційно, на Десятинній,12. Два дні будемо там – у суботу і неділю, 24-25 вересня. Вхід вільний!!!
Нумо проводити час так, щоб було шо внукам розповідати, коли вони збиратимуть речі на ярмарок 🙂
