З волохатими свинями і їхнім власником ми познайомилися на Закарпатті. Власне, у цьому регіоні, кучеряві пацята далеко не дивина. Переповідають, що в край високих смерек угорські фермери завезли їх ще в 50-х.
Схрестивши мангалицю з диким кабаном, селяни отримали чудові результати. По-перше, густа шерсть свині дозволяє їй легко переносити холодні зими, а міцний імунітет – народжувати потомство навіть у 30-ти градусний мороз . По-друге, маючи «дику» кров, свині самі можуть шукати собі їжу, залюбки харчуються жолудями, каштанами, молодою корою дерев, травою та корінцями. По-третє, солонина і м’ясо кучерявої свині вийшли настільки добрими, що з легкістю забезпечили собі сталий попит на європейських ринках.
Пан Олександр на своїй невеличкій сімейній фермі у Мукачевому доглядає кілька десятків мангалиць. Якби ми не бачили, то би й не говорили, але то є справжня свиняча «дольче віта». Вирощують кучерявих, як книжка пише, – методом «вільного вигулу». Харчують тим, що виросло на фермі, – здебільшого кукурудзою та пшеницею… А це дуже впливає на якість продукту. Салоїди зацінять.
І хоч щоденний догляд за тваринками – справа нелегка і копітка, але то, направду, лише півділа. Щоб сало вийшло таким, як треба, з ним потрібно вміти поводитися. І тут велика заслуга пана Олександра та його кулінарного хисту. За це йому низько кланяємося, бо продукт у нього виходить справді перфекційним. Фанів сала з мангалиці віднедавна побільшало, як мінімум, на цілу Шкварку 🙂